Одна з ознак демократії в України, ми не знаємо, хто буде наступним президентом. Також наша політична еліта міняється з кожним терміном. Це політична культура. Уявімо собі, що Кучма в 1993 році зробив би те ж саме, що Єльцин в Росії – танки і придушення опозиції. Це не реально. Або подивіться, до прикладу, як виглядає оточення Президента Зеленського і путіна. Вік українських чиновників коливається в межах 40-45 років, російських – 65-70 років. Те ж саме було в СРСР. Тоді був такий анекдот, з чого починається робочий день в Політбюро – з реанімації. А чого Михайло Суслов помер (один з діячів СРСР - ред.), бо на роботу спізнився. Приблизно теж чекає на путінську еліту. Це все теж говорить про політичну культуру.

Ми свою частково перейняли з Заходу, адже були в складі Речі Посполитої. Там була різко обмежена влада короля. Він правив, але не владарював. Його влада була обмежена шляхтою, яка ввела шляхетську демократію, в якій ніхто не мав права покарати шляхтича, крім самого шляхтича. Українські козаки, борючись проти Речі Посполитій, перейняли цю систему, може, й випадково, але перейняли. Звичайно, цю систему важко назвати демократією, бо вона з часом тяжіє до анархії. І вона зрештою призвела до розвалу польської держави.

Ми уже маємо політичну культуру в Україні, нам потрібно її консолідувати, єдиний спосіб це зробити – інституціоналізувати її. Треба зміцнювати структури, до прикладу, створювати незалежну судову систему. Це не якась суттєво українська політична культура має так розвиватись. Це модель, за якою розвивається Захід, в якій є розділ влади, влада держави обмежена суспільством. Головне те, що в Росії така культура зараз неможлива, їй ще треба зробити дуже багато зусиль, щоб принаймні дійти до того стану, який уже є в Україні.

Гетьманщина як держава та мета Богдана Хмельницького

Богдан Хмельницький та Гетьманщина – це 17-18 століття. Тамтешня держава не схожа на нашу, тоді ще не було концепції суверенної держави. Це радше винахід 19-го століття. Тоді ж скоріше йшлось про таку звану державу-композицію. Була загальна одна держава, до неї входили різні держави, які мали різні ступені суверенності. До прикладу, Річ Посполита – це композитна держава, яка складається з двох держав. Якщо брати Священну Римську імперію, то там взагалі кількасот тих держав. Тому питання не в тому, була чи не була Гетьманщина державою, питання, якого рівня державою вона була.

При вході в Московське царство Гетьманщина мала максимум суверенітету. Вона мала власні кордони, армію, еліту і мала право вести зовнішню політику. Єдине, що вона підпорядковувалась як васал сюзерену – московському царю. Чому Богдан Хмельницький не міг оголосити себе головою самостійної сувенернної держави? По-перше, самостійності тоді не було, а по-друге, була одна дуже важлива умова – треба було мати монаршу кров в своїх жилах. Хмельницький тої крові не мав. Він був військовим ватажком, що на титули Заходу перекладається як герцог. Герцог може бути головою держави, але він не може бути головою тої великої держави. Він мусить комусь підкорятись.

Вся ідея Хмельницького була в пошуках того, кому ця держава має підпорядковуватися. Він пробував робити союзи то зі шведським королем, то з турецьким султаном і так далі. Гірка іронія була в тому, що всі руські роди, які мали княжу кров, до того часу вже скатоличились. Хмельницький намагався знайти вихід з цієї ситуації. Він пробував одружити свого сина Таміша з донькою молдавського володаря. І вже його внук мав би монаршу кров, але Таміш загинув. Після цього Росія поступово почала забирати наш суверенітет. Ключова зміна звісно сталась після поразки гетьмана Івана Мазепи у Полтавській битві.

Важливо зрозуміти, що між поведінкою Хмельницького та Мазепи немає суттєвої різниці. Що робить Мазепа, він пробує поміняти сюзерена –  з московського імператора на шведського короля. І це знову та політична культура Заходу. Якщо сюзерен не виконує своїх обов’язків, васал має право змінити сюзерена. До прикладу, коли на Малоросію наступали польські та шведські війська, Іван Мазепа попросив допомоги в петра великого, той відповів, що не тільки Мазепі не дасть нічого, але ще забере в нього його військо.

Ми маємо всі підстави покликатись на Гетьманську державу як на українську. Тільки це буде держава не теперішнього типу, а типу яка існувала в 18-му столітті.

Як включити образ сильної державої до української ідентичності? Та чи потрібно це зробити?

Є така велика ілюзія, що український рух вже з початку свого існування почав вимагати незалежності. Всі починають з культурних вимог: права на мову, освіту та церкву. Майже у всіх рухах питання про незалежність приходить дуже пізно. Важливо розуміти, що український рух, за винятком Галичини до 1918 року, не ставив вимоги самостійної держави. Головна ідея українського руху – створення федерації з суверенними державами, щось на зв’язок США. Ідея формування сильної держави приходить радше після поразки Української революції 1918 року.

Український рух довгий час був культурницьким. Тут є певний східноєвропейський контекст. Зверніть увагу, що найбільшою національною фігурою України є Тарас Шевченко, не політик, а поет. Але це майже всюди так: у Польщі це Адам Міцкевич, в росії олександр пушкін, в Угорщині Шандор Петефі. Зверніть увагу на це. Коли ви дивитесь на наших лідерів національно-визвольних змагань, чимало з них є або літературними критиками або писали вірші. В концепції літературної України домінують культурні маркери. В ній майже немає концепції бюрократії чи економіки.

Одною з ключових проблем українського руху був відносно слабкий модернізаційний потенціал. Майже ніхто не займався серйозним економічним питанням.

Чому українці опинялись на узбіччі державотворення?

Держава – це еліта, народ не будує державу, її будує еліта. Українська еліта зародилась у 19-му столітті, починаючи від священників та поетів, закінчуючи адвокатами, військовими та іншими. Одна тодішня еліта дуже швидко ослабла, адже асимілювалась з російською імперією чи тогочасною Польщею. Але говорячи про усі слабкості цієї еліти, не можна сказати, що це було вирішальним фактором. Ним стало те, що Україна була сама на узбіччі геополітики. Пригадуєте пісню, яку приписують Івану Мазепі. Це пісня про гніздо матері-чайки, як звила його при дорозі. Цією дорогою йдуть чумаки, які забрали чаєнят, бо не мали чого їсти. В образ чайки автор заклав символ України.

Як на мене, найбільшою геополітичною катастрофою було те, що в України зникає столиця. Після монголо-татарського та пізніших розгромів зникає Київ. І новий центр появляється аж через 700 років. А це означає, що на цій території виникає геополітичний вакуум. А якщо є вакуум, то політика, як і природа, його не терпить. І в цей вакуум починають вливатись усі сусідні держави.

Зараз же український рух вперше має геополітичну підтримку. Такого раніше ніколи не бувало. І дуже важливо про це говорити. Це дає нам шанси зійти з того узбіччя і увійти в стабільну мирну систему, тобто йдеться про євроатлантичну інтеграцію цієї чайки, яка звила гніздо при дорозі.

Це лише кілька тез з розмови з Ярославом Грицаком. Ось повний запис.